Головна » Новини

Сергій Тригубець: "У футзал почав грати без розкачки!"

19.04.2017, 12:05      Переглядів: 331

Сергій Тригубець - неординарна особистість в українському футзалі. Хто цікавиться цим видом спортом, той представлення цього гравця не потребує. За свою кар’єру Сергій Тригубець неодноразово пограв у топових клубах України, Білорусі та Ірану, неодноразово ставав чемпіоном України. Окрім того, що зараз грає у футзал уже на аматорському рівні, тренує нову для себе команду і виховує сина. Буквально кілька тижнів тому Сергій став найкращим бомбардиром Всеукраїнського фіналу АФЛУ. Про свою насичену спортивну кар’єру Сергій Тригубець охоче розповів в інтерв’ю нашому сайту.

Ігорова кар`єра

1998/99      Случ (Рівне)
2000-2001   МФК Рівне
2002-2005   Енергія (Львів)
2003/04       Енергія-2 (Львів) фарм-клуб
2005-2007   Інтеркас (Київ)
2008-2009   Тайм (Львів)
2009           Енергія (Львів) оренда
2010-2013   Енергія (Львів)
2011           Кардинал-Рівне оренда
2013-14      Кардинал-Рівне
2014          Граніт (Мікашевічі, Білорусь) ЧБ 12/11
2015          Дабірі Табріз (Іран)


 
«У футзал – з футболу»
 
– Сергію, розкажіть, як розпочиналася Ваша кар’єра?
 
Як і у багатьох футзалістів, усе розпочалося з футболу. З 1986 по 1995 роки перебував у секції СДЮШОР. Тренером був Сергій Сільвай. Виступав за рівненський «Верес», який згодом розпався, після чого перейшов грати за вищоліговий футзальний клуб «Случ».
 
– Наскільки важко було перелаштуватися з футболу у футзал, все-таки тренування тут інші та й загалом інший вид спорту?
 
Не сказав би, що було важко. Сформувався, як гравець перш за все у футболі, тому у футзал почав грати без розкачки.
 
– Чи був мандраж в іграх проти зірок українського футзалу?
 
В тому віці у мене було настільки велике бажання грати в улюблену гру, що за хвилювання не думав. Воно буває у кожного спортсмена. «Случ» виступав у вищій лізі України, йшов на 4-му місці й мій дебют випав на гру з «Інтеркасом». Програли ми тоді з рахунком 0:8, я вийшов на останні п’ять хвилин, і три рази впав (сміється).
 
– З «Случем» також не склалося?
 
Так, команда розпалася, а мене забрали в армію. Думав, що про футбол доведеться забути. Але завдяки Віталію Засморжуку мене відпускали на тренування. Грали ми тоді за команду міліції, яка виступала на різноманітних турнірах як в Україні, так і за кордоном. У 1999 році утворився МФК «Рівне» - це наступник команди «Случ». Грали ми тоді у першій лізі України. Відіграв там два роки, після чого отримав пропозицію від «Енергії». У мого хорошого приятеля Сергія Пуддубного президент «Енергії» Олександр Стефанків запитав, кого можна було би взяти на підсилення, після чого він порекомендував мене. Приїхав у Львів, виграли турнір «енергетиків», після чого став повноцінним гравцем цього клубу. Сезон тоді був успішним, як і наступні. З «Енергією» дограв друге коло в першій лізі, а потім зайняли друге місце в плей-офф і підвищилися у класі.
 
– Як тобі дався переїзд до Львова? Як пройшов процес адаптації?
 
Що Піддубний, що я добре влилися в колектив. З першого дня перебування в команді виборов місце в основному складі. Хоча доводити щось і в житті, і на тренуваннях треба було щодня. Одразу ж пригадалися слова одного з тренерів «Енергії» Андрія Василитчука. Він про це постійно нам говорив. З «Енергією» навіть вдалося виграти чемпіонство, але це буде згодом. А поки що вище четвертого місця ми не змогли стрибнути. 
 
– А потім Ви перейшли в «Інтеркас»…
 
Перебрався туди у 2005 році, коли запросив Станіслав Гончаренко. Якщо чесно, тоді хотів піти з «Енергії». У столиці команда була сильнішою, можна було щось виграти, а, можливо, й стати чемпіоном. Тоді думав саме так. Втім, так склалися обставини, що перейшовши у київський клуб, то якраз «енергетики» й стали чемпіонами, а ми зайняли спершу друге, а потім третє місце. Не буду лукавити, коли скажу, що на перших порах у Станіслава Гончаренка було важко, але потім уже звик до усіх вимог.
 
Травми дошкуляли кар’єрі
 
«Інтеркас» припинив своє існування, після чого Ви знову повернулися до Львова.
 
Так, хорошу команду в Києві розпустили, всі гравці отримали статус вільних агентів і я опинився знову у Львові. Цього разу у «Тайм-машині», яка тоді вражала своїми результатами. Щоправда, заграти там так і не зумів через травму – порвав хрестоподібні зв’язки. Десь тоді підвів лікар з Києва, який сказав, що нічого страшного немає, а вже тоді потрібно було робити операцію.
 
У Станіслава Гончаренка тоді був сильний підбір гравців і потрапити у склад з моїми проблемами зі здоров’ям було вкрай важко. Прийняв рішення грати за «Енергію». На той час в цій команді грала лише молодь, в команді було кадрове перезавантаження, а мені була потрібна ігрова практика. Сталося так, що повернувся в «Тайм», де знову не вдалося заграти, після чого повернувся в «Енергію», де з командою здобув бронзовий комплект нагород. Після чергового повернення в «Енергію» нарешті почав грати в «Таймі», але команда уже розпадалася, тому прийняв рішення повертатися в Рівне. За «Кардинал» тоді забив 16 голів. Було це уже у 2011 році.
 
Після «Кардинала» знову було повернення до Львова. 
 
Так. Після рівненського етапу відбулося чергове повернення до Львова. Вже з Станіславом Гончаренком «Енергія» стала чемпіоном, мені запропонували новий контракт, але перед матчами Кубка УЄФА зламав ногу й вибув з обойми команди на певний період часу. Уже потім Станіслав Олександрович покинув клуб, а я знову пішов грати за «Кардинал-Рівне». Це був 2013 рік.
 
«У Білорусі став мільйонером»
 
Як складався період життя, коли Ви стали мільйонером?
 
Після виступу в «Кардинал-Рівне» надійшла пропозиція спробувати свої сили у чемпіонаті Білорусії в команді «Граніт» з Мікашевичів. Зарплату мав більше десяти мільйонів у місцевій валюті, тому свій перший мільйон заробив саме в Білорусі (сміється). Грав там близько п’яти місяців, щоправда нічого особливого виграти не вдалося.
 
Іран – особлива сторінка Вашої кар’єри.
 
На цей час мені вже було 34 роки, тому розумів, що це може бути останній шанс заграти десь в серйозній команді. Моя майбутня команда «Дабірі» була діючим чемпіоном країни, тому довго зволікати не став. Приїхав в Україну, два дні побув у Львові і відправився в Іран, де перебував протягом трьох місяців. Мене, як і Олександра Бондаря, скаути цієї команди побачили на турнірі в Кувейті, куди ми літали з «Кардиналом-Рівне».
 
– Як взагалі  рівень футзалу в Ірані, чи не було проблем з мовою і чому покинули команду?
 
Рівень футзалу в Ірані був тоді на досить пристойному рівні Моя команда йшла на 3-4 місці. Завершили чемпіонат п’ятими. Акцент там робиться на індивідуальні дії. Обіграти один в один тебе може навіть воротар. За польових гравців вже мовчу.
 
Мовних проблем не було, адже менеджер клубу і кілька партнерів по команді знали англійську. Якщо треба було щось серйозніше, то були люди, які допомагали. Тим не менше дискомфорт був, адже, окрім мене, в команді були лише іранці. Загалом в іранській кар’єрі провів  8 матчів, забив один гол. Розійшлися, тому що керівництво  клубу вирішило грати у подальшому лише своїми виконавцями.
 
– Розкажіть про побут та життя іранців.
 
Перш за все, іранці дуже ввічливі люди. До мене ставилися дуже добре, аж занадто добре. Гравці команди навіть не дозволяли мені у магазинах розраховуватися самому за себе. Мовляв, ми будемо у Львові, будеш ти все нам купувати. Відчувалося ставлення з повагою. Не сподобалася поведінка іранців на дорогах. Там немає правил дорожнього руху. Щоб перейти дорогу на пішохідному переході, треба двадцять разів подивитися по сторонах. Водії якщо і зупиняються, то лише на червоне світло. Саме через цей хаос навіть і не пробував сідати за кермо. Щодо алкоголю, то він в цій країні заборонений. Втім, для гравців нашої команди не було проблемою його дістати. Іранці п’ють горілку. Одного разу мене повеселили хлопці, коли показали пляшку з Вінниці. Що цікаво, за увесь час перебування в цій країні я жодного разу не побачив п’яних людей. Загалом Іран – непогана країна, але було важко без сім’ї. Коли у мене народився син, я якраз був у Ірані. 
 
Які були особливості твого контракту в Ірані?
 
Нічого особливого. Він був як англійською, так й іранською мовами. Підписав його одразу ж по прильоту. Щодо фінансових умов, то платили те, що й обіцяли. До речі, клуби з Ірану та Білорусі виявилися єдиними в моєї кар’єрі, де не виникло жодних фінансових запитань. В інших командах вони були, але не бачу сенсу тепер про це говорити.
 
«У нашому футзалі – зміна поколінь»
 
Перейдемо до особистих запитань. На якій позиції грали у великому футболі? Чому у футзалі грали на позиції «стовпа»? 
 
У футболі переважно під нападниками, зараз цю позицію ще люблять називати опорником. Футбол був тоді, коли «Верес» виступав на професійному рівні. Після нього гра мільйонів у Рівному почала вмирати. Щодо «стовпа», то навіть не знаю, само по собі прийшло. Якщо на великому полі міг би один в один ще когось обіграти, то у футзалі таке не проходить. Краще продавити, прийняти і віддати.
 
– Існує думка, що колись футзалісти більше думали про те як забити, а зараз складається таке враження, що головне - не пропустити. Погоджуєтеся?
 
Може десь воно так і є, але не зовсім з цим погоджуюся. Коли я грав, то у нас не було змоги переглядати в інтернеті матчі провідних національних чемпіонатів. У сучасної молоді таких можливостей значно більше.
 
– Наш професійний футзал розвивається чи занепадає?
 
Не думаю що його рівень суттєво знизився. Триває зміна поколінь. На зміну колишнім зіркам вітчизняного футзалу, таким як Легчанов, Макаєв, Павленко приходять інші молоді виконавці. Яскравий приклад – гра збірної України проти хорватів.
 
– Зараз Ви суттєво виділяєтеся на аматорському рівні, а от якби надійшло запрошення пограти у професійному клубі, погодилися б?
 
Ні. Хіба що у статусі граючого тренера. А так, щоб мною хтось керував, то ні. Та, і довелося б збільшити вимоги до себе. В аматорському футзалі десь можна грати за рахунок набутого досвіду, чого б не зробив у професіоналах, де треба тренуватися кожного дня, а то й двічі на день.
 
– Нещодавно Ви у складі команди «Надія» стали чемпіоном аматорської футзальної ліги України. Які враження залишилися від цього турніру?
 
Враження, звісно, лише позитивні. Добре що є подібні змагання й будемо сподіватися, що з кожним роком вони будуть все більше та більше розвиватися.  Також приємно, що став найкращим бомбардиром турніру, але, як і перемога на змаганнях, була здобута завдяки всім гравцям нашої команди.
 
– Зараз у Львові Ви почали серйозно тренувати команду «Галицька Здоба». Як Ви далеко хочете вивести цю команду? Які тренерські плани?
 
На даний час тренерська робота мені подобається. Команду «Галицька Здоба» прийняв тоді, коли вона виступали в Третій лізі Асоціації футзалу Львівщини. Зараз ми виступаємо в Гранд-лізі. У майбутньому хотілося б стрибнути ще вище.
 
Чим Сергій Тригубець займається поза футболом?
 
Як тільки з’являється вільний час, то присвячую його сім’ї. Виховую сина Андріана, але не дуже хочу, щоб він був футболістом. Лише у тому випадку, якщо він сам цього прагнутиме. Увесь вільний час присвячую сім’ї. Якщо його більше, то разом зі своїм другом Назаром Яцишином граємо у настільний теніс та більярд.
 
Богдан Пастернак, Ігор Воробій спеціально для futsalua.org